Кожен із нас вклав чимало часу та зусиль для отримання професії психолога. Насамперед йдеться про вивчення великої кількості теоретичного матеріалу. З часом ми починаємо втілювати теоретичні навички на практиці. Спочатку здається, що теоретична база дозволяє нам краще зрозуміти проблему пацієнта, але з досвідом приходить розуміння, що є велика різниця між розумінням теорії та реальними потребами нашого пацієнта. Ми чомусь вважаємо, що теоретична підкованість зробить нас досвідченішими терапевтами, але на практиці розуміємо, що чогось бракує. І знову беремо книжки до рук і годинами вчитуємося в перлини знань відомого та іменитого колеги чи вчителя. Так рік за роком, пацієнт за пацієнтом ми намагаємося скоротити інтервал між Я-Ідеальний та Я-Реальний терапевт. Відчуття некомпетентності супроводжує нас постійно і щоразу ми намагаємося загасити його завдяки ще одному семінару/тренінгу/супервізії (підкреслити потрібне або дописати відсутнє).
Але проблема криється в іншому ─ в нас. Точніше, в нашій впевненості в собі. Найчастіше з нею були проблеми це до того, як ми стали психологами, а з часом лише посилилась. Протягом навчального процесу нас вчили бути емпатійним та чутливим до потреб нашого клієнта, відчувати його потреби та біль, безумовно сприймати його таким, який він є, адже правило Noli nocere є основним в нашій місії. Абсорбувавши в себе основні тезиси потреб клієнта, ми намагаємося надати йому найкваліфікованішу допомогу, але відчуття внутрішнього дискомфорту не залишає нас.
Гадаєте, проблема у знаннях? Бракує ще якоїсь конкретної техніки, яка б розв’язала нашу проблему? Думаю, ні. Ми нашпиговані техніками/методиками/механіками, як суперновітній Hi-tech гаджет, який готовий в будь-який момент надати найточнішу інформацію про будь-що, але все одно щось не так.
Нам бракує впевненості в собі. Ми боїмося скоїти якусь помилку, котра стане травматичною для нашого клієнта. Боїмося, що вона завдасть ще більше болю та страждань клієнту і в результаті він піде від нас. Як ми після цього почуватимемося? Звісно ж кепсько. Це дуже сильна емоція, котру нам важко винести та бути з нею. Відповідно, логіка підказує нам уникати подібних ситуацій і ми продовжуємо колисати нашого клієнта в колисці його проблеми, заспокоюючи необмеженим безумовним сприйняттям. Іншою (глибинною) півкулею спинного мозку ми розуміємо, що щось робимо не так, але не знаємо/вміємо/хочемо/бажаємо зрозуміти, що саме, адже це означає вийти із зони комфорту.
Чому потрібно виходити з зони комфорту? Кому це потрібно? Нам чи клієнтові? Це потрібно всім, бо саме за цим і приходить клієнт на ПТ. Завданням психолога є вивести клієнта із зони комфорту, а для цього йому потрібно вміти це робити самому.
Хороша психотерапія ─ це тоді, коли зустріч проходить у постійно високому тонусі, котрий завдає терапевт. Для цього йому потрібно бути впевненим в собі, вміти чітко озвучити концептуалізацію та мотиваційно заохотити клієнта. Не суттєво, скільки найпрофесійніших на найкрутіших супервізій ми отримали, якщо ми не вміємо завдати темп у динаміці ПТ, з цього нічого не вийде ─ наш клієнт стане ще одним випадком невдачі (монументом пам’яті). Чому монументом? Бо сталася неприємна подія, котра залишається в пам’яті назавжди.
Як потрібно виходити із зони комфорту?
✅ Перш за все ─ почати робити помилки та насолоджуватися цим. Бо це перлинки які нам даються для того, щоб стати кращими, на них ми вчимося. Non scholae, sed vitae discimus (Не для школи, а для життя вчимось).
✅ Перестати шкодувати клієнта, адже це він робить чудово і без нас.
✅ Ставити під сумнів інтерпретації фактів та подій пацієнта, але не самі факти з його життя.
✅ Навчитися застосовувати емпатійну конфронтацію.
Я можу продовжувати довго, але сподіваюся, що ідея зрозуміла, бо вона проста ─ я не біжу за покращенням своїх знань, а покращую впевненість у собі й тому, хто я є як особистість. Адже перш за все я ─ особистість. Наразі особистість із дипломом психолога та чималою кількістю льотних годин. Я вчуся собі довіряти, бо я на першому місці.
Хто мені допоможе в цьому? Психотерапевти та супервізори з різних методик та дисциплін, котрі за багато років практичної роботи навчилися дбати про себе не завдяки численним тренінгам і теоріям, а завдяки пошуку особистих ресурсів, котрі допомагають почуватися впевненим у психотерапії. Кому це підходить? Всім, хто бажає навчитися розв’язувати клінічні задачі, а не заліковувати